In memory of Gabo

García Márquez died of pneumonia at age 87 on 17 April 2014 in Mexico City.

in memory of the writer

Професор Дж. Мартін

(Ukrainian translation — M.Kalinichenko)

Ґабо та я

Сімнадцять років я витратив на створення першої, найповнішої з усіх написаних на будь-якій мові біографії колумбійського письменника-романіста Ґабріеля Ґарсіа Маркеса. Зараз я – нарешті – завершую її коротшу – та, як сподіваюсь, «популярну» версію. (Довшу версію, що нараховує 2500 сторінок, я маю намір опублікувати за три або п'ять найближчих років. Якщо ви подумали: –«цей чоловік божевільний», – то, ймовірно, ви маєте рацію.)

Але ж яке величезне задоволення я отримував від цієї праці, навіть ризикуючи, що моє особисте життя розчиниться у житті мого героя! Ґарсіа Маркес – "Ґабо" – безумовно, один з найвідоміших письменників, вихідців з країн третього світу. Він уславився своїм «магічним реалізмом». В країнах, що розвиваються, та серед тих, хто про них пише, цей стиль полонив багатьох. Приклад Салмана Рушді є, мабуть, одним з найяскравіших. Ґарсіа Маркес не лише найвідоміший латиноамериканський письменник усіх часів. В останні чотири десятиріччя, коли світ вже не наважується називати загальновизнаних великих майстрів, його слава залишається неперевершеною. 

Якщо ми звернемося до переліку видатних письменників двадцятого сторіччя, то побачимо, що більшість імен, «велич» яких у критиків не викликає суперечок, належать до першої половини сторіччя (Джойс, Пруст, Кафка, Фолкнер та ін.); у другій половині сторіччя лише Ґарсіа Маркес удостоївся одноголосного визнання. «Сто років самотності», твір, опублікований у 1967-му, став його візитівкою. Він, напевно, є єдиним з усіх надрукованих з 1950-го по 2000-й рік романів, на який із захопленням відгукнулися читачі фактично з усіх країн та культур світу. Враховуючи це, та спираючись на зміст роману, який відображає конфлікт між традицією" та «сучасністю», не буде перебільшенням, якщо проголосимо його першим у світі дійсно глобалістичним романом. 

Інакше кажучи, Ґарсіа Маркес є рідкісним феноменом. Він серйозний, але водночас і популярний письменник – як Діккенс або Гемінгвей; він продає мільйони примірників своїх книг, а його популярність не менша за ту, що є у відомих спортсменів, музикантів або кінозірок. Коли у 1982 році його вшанували Нобелівською премією з літератури, його популярність швидко затьмарила інших сучасних лауреатів. У Латинській Америці, на континенті, який змінився до невпізнання з того часу, як Ґарсіа Маркес створив оту свою маленьку громаду «Макондо», всі знають його за прізвиськом "Ґабо". В цьому він подібний до Чапліна, всім відомого просто як «Чарлі», або до футболіста Пеле. Він належить до числа чотирьох або п’яти самих найвідоміших латиноамериканців двадцятого сторіччя, але на світ з'явився в краю, як то кажуть, забутому Богом і людьми, у містечку, де мешкало біля десяти тисяч переважно неписьменних тубільців. На тамтешніх вулицях не було бруківки і риштаків, а називалося це містечко Аракатака (воно відоме нам як «Макондо»). Люди сміються, почувши слово «Аракатака» вперше (хоча його звучання чимось нагадує слово «Абракадабра», і це мало б всіх дещо насторожувати…). Всупереч своєму походженню Ґарсіа Маркес тепер – дуже багата людина. Він володіє сімома будинками, розташованими на мальовничих ділянках у п’яти різних країнах. Він може вимагати п’ятдесят тисяч доларів за півгодинне інтерв’ю (але спроможний без вагань відмовитися від великих грошей, якщо його щось не влаштовує). Майже кожна газета у світі з радістю надрукує його статті та заплатить за них великі гонорари. Назви його книг, як і творів Шекспіра, давно увійшли до лексикону газетярів всієї планети: «сто годин самотності», або «хроніка вбивства чи катастрофи, про які всі знали заздалегідь». Навіть такі багаті та відомі люди, як Фідель Кастро, Франсуа Міттеран, Філіппе Гонзалес а також більшість обраних за останні часи президентів Колумбії та Мексики, та чимало інших знаменитостей жадали скористатися його славою та заприятелювати з ним. Втім, незважаючи на свій приголомшливий літературний та фінансовий успіх, він усе життя залишається захисником добрих справ, справжнім благодійником і людиною прогресивних лівих поглядів.

Написати біографію такої людини нелегко. Мене не дивує, що латиноамериканські біографи перетворюють його життя на суміш моралістичної байки з чарівною казкою. Після публікації роману «Сто років самотності» ім'я Ґарсіа Маркеса з'являється на шпальтах газет частіше за ім'я будь-якого іншого письменника у цілому світі, проте у нього на батьківщині, в Колумбії, важко досліджувати життя автора, який народився у містечку на кшталт Аракатаки. І це зовсім не пов’язано з тим фактом, що Колумбія є однією з найскладніших для розуміння (і найнебезпечніших) країн. Справа ще й в тім, що латиноамериканці традиційно не схвалюють біографії, епістолії чи щоденники, надаючи перевагу відкритому спілкуванню на вулиці. Майже кожен з них із пересторогою ставиться до публічного обговорення приватного життя, навіть якщо йдеться про життя когось іншого. Ґарсіа Маркес, незважаючи на численні інтерв’ю в газетах, створив надзвичайну оборонну систему проти втручання світу у його приватні справи. Вона захищає також від всіх, бажаючих стати його біографами. Його боронять ще й напрочуд віддані друзі, для яких неймовірна популярність Маркеса не є чимось найважливішим. Бути його дослідником складно ще й тому, що доводиться безперервно подорожувати, адже Ґарсіа Маркес багато часу проводить не тільки в Колумбії, але й у Франції, Іспанії, Венесуелі, Кубі та особливо полюбляє Мексику.

Нехай не думають, що я заздалегідь готую собі виправдання. Я лише наголошую, що насправді мені надзвичайно пощастило. Коли я починав, мене всі застерігали: «Ви ніколи з ним не побачитеся, а якщо навіть зустрінетеся, він відмовиться співпрацювати». Всупереч таким попередженням, я зустрівся з ним. Не можна сказати, що він поставився до мого наміру поблажливо: «Чому ви хочете написати біографію? Біографія передбачає смерть». Але загалом він був привітним, гостинним і терплячим. Саме так, адже він послідовно уникав прямої відповіді на питання, чи варта ця біографія його схвалення. Завжди лунало одне: «Вона варта того, щоб ставитися до неї терпляче». Тому я був дуже здивованим і вдячним, коли минулого року він сам заявив світовій пресі, що я є його «офіційним» біографом. Мабуть це означає, що я став єдиним офіційно терпимим біографом! 

Ця біографія створювалася на основі матеріалів, написаних іспанською мовою, усі згадані в ній твори теж іспанські, під час більшості інтерв’ю ми також спілкувалися іспанською, але сама книга буде видана англійською (хоча її іспанській переклад може з'явитися наступного року). Окрім цього, здається, усім зрозуміло, що, зазвичай, біографія, особливо найперша, має бути написана співвітчизником, який добре знає не лише людину, про яку пише, але й країну, в якій та живе. Біограф має розуміти найменші мовні нюанси кожної бесіди. У моєму випадку це не так, і коли моє ім'я було згадане під час однієї розмови, Ґарсіа Маркес зітхнув і промовив хитрувато: «Гой-гой, здається, кожний письменник, що себе поважає, має завести собі біографа-англійця». Підозрюю, що єдиною моєю заслугою у його очах була моя любов і відданість Латинський Америці – континенту, рідному для нього. 

Хоча я народився у найбільшому на той час місті світу, а він – у невеличкому містечку на Карибському узбережжі Колумбії, у нас є дещо спільне. Я також походжу з бідної родини, у якій було чимало родичів, розкиданих по всіх усюдах. Мої батьки теж були «метисами» (кельтського і англосаксонського коріння, сповідували католицтво та протестантство). У перші роки мого життя мене також розлучили з батьком (на початку Другої Світової війни). Тому у дитинстві мене теж оточували самі жінки. Як і він, я багато років прожив у шлюбі зі своєю дружиною; подібно до нього в мене двоє дітей (у мене – доньки, у нього – сини). Його улюблені європейські країни, Францію та Іспанію, я теж люблю. З усіх латиноамериканських країн він з найбільшою прихильністю ставиться до Мексики та Куби. Я поділяю таке його ставлення, саме ці латиноамериканські країни я знаю краще за інші. 

Його ініціали G.G.M., тоді як мої – G.M.M. – майже такі ж. Ініціали наших батьків збігалися повністю: G.E. (Gabriel Eligio and George Edward). Мабуть, подібні речі не часто трапляються з біографами, але ми обидва страждали від однакової форми раку та спромоглися подолати хворобу. З того часу, як я почав працювати над життєписом цієї блискучої, але забобонної людини, я сам поступово теж став одержимим усілякими збігами, циклами й провісниками та навіть астрологічними прогнозами. Отже, подекуди мені здається, що найтісніше нас пов'язує те, що ми обидва народилися під знаком Риб.

Втім, я витратив дуже багато зусиль, намагаючись бути максимально об’єктивним. Коли 1990 року я вперше зустрівся з Ґабріелем Ґарсіа Маркесом у Гавані, він сказав, що погодиться на мою пропозицію за однієї умови: «Не змушуйте мене виконувати вашу роботу ». Я думаю, він би визнав, що я, дійсно, не змушував його працювати за мене. Але він завжди приходив на допомогу, коли вона справді була потрібна. Для створення цієї біографії мені довелося взяти біля чотирьохсот інтерв’ю, багатьох, з ким я розмовляв,  вже нема серед живих. Проте я впевнений, що інтерв’ю з Фіделем Кастро та Філіпе Гонзалесом нізащо б не відбулися, якби Ґарсіа Маркес не повідомив їх (досі не знаю, як), що я – «окей». Сподіваюсь, він вважатиме, що я – «окей», після того, як прочитає мою книгу. Справді, я повинен відмітити, що його великодушне ставлення до мене багато говорить про те, якою людиною він є та з яким співчуттям ставиться до інших, адже у минулому він теж займався журналістикою. Ґарсіа Маркес завжди відмовлявся від отих відвертих, «щиросердечних» розмов, про які мріє кожен біограф. Він називаю їх «непристойними». Однак ми, напевно, провели разом цілий місяць, якщо підсумовувати увесь час, що я був біля нього за останні п'ятнадцять років. Думаю, що є небагато людей, які чули б від нього такі речі, що він казав мені. Проте він ніколи не намагався відкрито впливати на мене і завжди, із ввічливим цинізмом  природженого журналіста, промовляв: «Просто описуй те, що бачиш; щоб ти не написав, це буде правдою про мене». Подібно до свого уславленого полковника, він, я думаю, давно втомився чекати, коли ж, нарешті, я надішлю йому завершену біографію.

Мені було нелегко розібратися у численних версіях того, що Ґарсіа Маркес розповідав про майже усі важливі події свого життя. В цьому він схожий на Марка Твена. Він отримує задоволення від хорошої розповіді, не кажучи вже про побрехеньки. Собі на втіху заради ефектної розв'язки він здатен перекручувати факти, навіть визначальні події власного життя. До цих розповідей він ставиться з гумором та опирається спробам дізнатися правди, вдаючись до відвертих містифікацій та інтриг, спрямовуючи журналістів і науковців на хибні шляхи. Це є часткою того, що він називає своїм mamagallismo. Навіть якщо нам достеменно відомо, що та чи інша його розповідь ґрунтується на «реальних» подіях, ми одначе не здатні відстежити єдину справжню версію, адже рано чи пізно дізнаємося, що більшість відомих історій про своє життя він розповідає у декількох версіях, у кожній з наявна лише частка правди. Я стикався з цим безпосередньо. Родина Ґарсіа Маркеса постійно дивувалася моїй здатності страждати заради мистецтва біографії та братися за дослідження, до яких вдаються лише божевільні та англійці. Згодом я зрозумів, що практично неможливо зруйнувати міф, який Ґарсіа Маркес разом з дружиною Мерседес створюють довкола себе і в який, вочевидь, вони самі вірять. Дійшло до того, що одного разу – і це напевно характерно для мене – я провів цілу ніч, сидячі на лавці посеред площі Аракатаки під дощем. Таким чином я намагався «увібрати» атмосферу міста, в якому – я досі думаю, чи не є це результатом родинної міфотворчості? – з'явився на світ герой біографії, що я створив. 

Та незважаючи на це, я зробив усе, що у людських силах, аби встановити справжні подробиці та факти для мого оповідання. Але цей чоловік латиноамериканець. Майже ніхто  на тому континенті немає вільного часу, щоб занотовувати події власного життя, так, як це робив, скажімо, друг Ґарсіа Маркеса, англієць Грем Грін, дбайливо зберігаючи усі свої щоденники, записники та листи. У Латинській Америці не існує таких героїв, дослідивши життя яких ми б дізналися, наприклад, у котру годину вони відвідують ванну кімнату. Багато з того, що бажає знати про Ґарсіа Маркеса середньостатистичний допитливий читач, відомо тільки одному Богові. 

Чому я називаю його «чарівником»? Тому що його ім'я, тісніше за всіх письменників з Латинської Америки та навіть зі всього світу, пов’язане з феноменом «магічного реалізму». Також тому, що ніхто з сучасних авторів не досяг такого надзвичайного рівня популярності, догодивши при цьому найвибагливішим літературним критикам, і не переставши тішити їх навіть після отримання Нобелівської премії, яка породжує нові вимоги до письменника. Тому, що його чародійство у громадських справах так впливає на людей, що найширші верстви читачів вважають його імідж позитивним (і це незважаючи на його близькість до комуністичного лідера, який протримався при владі довше за інших і якого багато людей вважають справжнім диктатором – Фіделя Кастро). Нарешті, але звісно не в останню чергу, тому, що мало хто з письменників сьогодні здатен так сильно захоплювати читачів, можливо, лише він є таким: коли люди читають книги Ґарсіа Маркеса, вони нерідко відчувають себе зачарованими так, ніби на них накладено гіпнотичне закляття.

Чи вірите ви у кабалістичні числа? Ґарсіа Маркес народився у 1927-му році. У 1947-му він написав і опублікував свій перший твір. У 1967-му він видав книгу під назвою «Сто років самотності» – цей роман змінив світ і став прапороносцем так званого «магічного реалізму». 1982-го року він отримав Нобелівську премію від Шведської Академії. Двадцять п’ять років поспіль, у 2007-му, король Іспанії разом з колишнім президентом Біллом Клінтоном спостерігали, зачаровані, як він святкує усі ці роковини, а Іспанська Королівська Академія вручила йому не Оскара, а перший примірник зі святкового мільйонного тиражу його магічного роману, надрукований з приводу його сорокарічного ювілею. Лише «Дон Кіхот» Сервантеса був вшанованим схожим чином, але сталося це майже за чотириста років після смерті Сервантеса. Але він, Ґабріель Ґарсіа Маркес, людина з Макондо, був ще живий, уславлений за життя. Він був найкращим другом Фіделя Кастро, капітана піратів, останнього комуніста, якого він ніколи не зрадив, але король Іспанії і президент, найвідоміший з усіх колишніх президентів Сполучених Штатів, приїхали, щоб побачити його в той момент слави. І це був лише один момент з життя людини, чию дивовижну історію я намагався розповісти. 

The Myths and More By Juan Pablo Lombana

a review of 

Gabriel García Márquez: A Life by Gerald Martin

Обсудить у себя 0
Комментарии (0)
Чтобы комментировать надо зарегистрироваться или если вы уже регистрировались войти в свой аккаунт.

Войти через социальные сети:

Michael1980
Michael1980
сейчас на сайте
37 лет (08.04.1980)
Читателей: 30 Опыт: 140 Карма: 1
все 6 Мои друзья