George Lippard (April 10, 1822 – February 9, 1854) was a 19th-century American novelist, journalist, playwright, social activist, and labor organizer. Nearly forgotten today, he was one of the most widely read authors in antebellum America. The following text is the first ever Ukrainian translation of the 1st chapter of Lippard's bestseller — The Quaker City — the most famous American novel of the Age of Romanticism (more than 450 000 copies sold only in the US), this fragment was prepared by one of our students — Андрій Шибко, ІМ-42, . Well done and many, many thanks!

----------------------------------

Парі в устричному ресторанчику

“Тож я питаю, джентльмени: чи не погуляти б нам цілу ніч? Ось в чому питання. Розбурхати цілу… цілу Чеснат-стріт, чи тихенько потупцювати в напрямку домівок? Нумо вирішувати, якою буде ця ніч: бренді та устриці, або ж одіяла та матраци?” Під час цієї промови маленький чоловічок виліз з обіймів своїх друзів і, прихистившись під навісом, перекинув плащ через плече з характерним виразом п'яної поважності, зупинившись пустим поглядом на веселій компанії, що розходилась по тротуару.

“Бренді”, вигукнув джентльмен, що виділявся огрядним тілом, запакованим в білосніжне пальто, і досить круглим обличчям, прикрашеним грушоподібним носом.“Бренді – це джентльмен… чу… чудовий джентльмен. Він не залишає по собі головної болі зранку. Шампанське – негідник, лицемірний мерзотник, який спочатку м’яколл’ється тобі в горлянку, а потім… Яка ж тут нерівна бруківка! Потім він набиває твою голову порохом і підриває його до біса! Чуєш, Бірнвуде? Нагадаєш мені завтра написати до корпорації скаргу на цей клятий горбатий тротуар!”. Сказавши це, гладкий чолов'ягапочвалав до іншого навісу. Двоє друзів, що залишились, вдивлялись в тротуар, який вони вже розмежували на садові ділянки.

“Чуєш, Бірнвуде?” – гукнув той із двох джентльменів, що був вищим. Він загорнувся в свій плащ з петельками, а губи й вуса його розтягнулись у п’яній посмішці. “Глянь-но туди, на міську ратушу, — це ж уні… унікальний феномен! Я бачу справжній шпиль і його точну копію. Два шпилі, клянусь Юпітером! Ти ба, що робить місячне сяйво! Дуже… Гей, Бірнвуде, тебе не дивує, що та караульна будка йде по вулиці, аби дати в око ліхтарному стовпові за те, що… що він вилупився?”

Замість відповіді на цілком зрозуміле питання свого друга, джентльмен, якому воно було адресоване, вирішив скористатись вільним часом і станцювати на тротуарі хаотичний іспанський танець, закінчуючи його цікавим поєднанням танцю качуча та подвійного повороту в стилі Нью-Джерсі. Виконавши це, він витягнувся в повний зріст, відкинув плащ назад зі своїх плечей і повернув обличчя до неба, залитого місячним світлом. В той момент, коли він вдивлявся в небеса – чисті, холодні та безтурботні, як сама смерть, місяць освітив його обличчя, досить привабливе, хоча й бліде, обрамлене довгими кучерями насичено-чорного кольору. На хвильку здалось, що чоловік зовсім загубився поміж лабіринтів філософських дум, часто прикладаючи великого пальця до носа і описуючи в повітрі кола своїми розчепіреними пальцями. Врешті-решт, намагаючись сісти на пожежний гідрант, не впавши при цьому, він постав перед нами з вражаючим вираженням власної думки:

— Пророк Міллер казав правду! Правду, кажу! Світ… н-н, який ж хиткий цей гідрант… Світ точно наближається до свого кінця, бо… Хлопці, ви бачите?! Там сяють цілих два місяці, цієї, без сумніву, благословенної ночі…

Ця сцена послугувала б пристойною основою для картини, що зображує пишне святкування.

Там, на порозі чотириповерхового будинку, схрестивши руки на мускулястих грудях, в правій руці тримаючи тростину із золотим наконечником, сидів містер Густав Лоррімер або ж, як його називали через популярність серед жінок, “Красунчик Гус Лоррімер”. Місячне сяйво освітлювало мужнє обличчя, з блискучими темними очима, дещо орлиним носом, стиснутими губами, обрамленими вусами. Капелюх схилився на один бік, відкриваючи рельєфний лоб з густими пасмами темного волосся. Його чорні очі, завжди сповнені якогось вогню, весело засяяли, коли він звернув увагу на свого друга, що сидів на пожежному крані навпроти.

Цей друг, тобто містер Бірнвуд, як його представили Лоррімерові, був зайнятий виконанням імпровізованого музичного виступу, настукуючи щось пальцями по верхній частині гідранта. Охопивши гідрант ногами, джентльмен був схожий на рисака, що мчиться своїм найвищим темпом.

Його плащ зсунувся з плечей,відкривши дещо худий, проте пропорційний та мускулястий торс, до якого щільно прилягав чорний сюртук. Обличчя його було дуже блідим, довге і чорне, як крило ворона, волосся спадало густими кучерями на плечі. Його лоб був високим та крупним, риси – правильними, а чорні, як смола, очі сяяли жаром. Губи розтягнулись у посмішці, подібній до тих, які бувають у всіх прихильників алкогольного бога. Вони були тонкі і в розслабленому стані надавали обличчю вираз якоїсь суворості. Тим не менш, загальний вираз обличчя був досить цікавим, а контури тіла були мужніми та елегантними, хоча й не настільки, як у розкішного Гуса Лоррімера.

Отож, поки він вистукує барабанний дріб, не варто забувати й інших наших друзів. Це і полковник Матчінс у своєму білосніжному пальто і лискучому капелюсі, і містер Сільвестр Джей Петрікен, у відполірованому картузі та довгому плащі. Вони були під навісами, один навпроти одного, і дивились один одному в очі, створюючи красиве протиставлення для пензля нашого друга Дарлі.

Лице полковника Матчінса, як ви могли б помітити,було дуже подібне до якогось розгульного місяця, з великою червоною грушею на тому місці, де мав би бути ніс, в той час як дві чорні намистинки, розміщені у відповідних колах червоної стрічки, були на місці очей. Полковник був невисоким, кремезним та гладким, з широкими плечима, ще ширшою талією та міцними кінцівками. ///

The original text can be found here: The Quaker City