Загублений острів Германа Мелвілла

У передмові українського перекладу роману «Мобі Дік, або Білий Кит» (1984), відомий радянський американіст Юрій Ковальов із сумом проголосив: «Недовга історія американської літератури повна трагедій. Немає їм ліку, отим нещасним, зацькованим, замученим, доведеним до розпачу, до білої гарячки, до самогубства американським митцям». Саме такою, на його думку, «була й доля одного з найбільших американських романістів ХІХ сторіччя Германа Мелвілла».

З огляду на оці твердження Ковальова складається враження, що автора «Мобі Діка», який колись приятелював із канібалами і полював на велетенських левіафанів над морськими безоднями, більше за все жахали американські літературні критики. На початку літературної кар’єри, в оповіданні «Omoo», Мелвілл із усмішкою назвав їх «впертими віслюками і дурноголовими мулами», нездатними осягнути велич справжнього мистецтва. Але ішов час, й оці «віслюки» оберталися у його листах і щоденниках на страхітливих інфернальних істот, на кшталт тих, що мучили святого Антонія, або набували рис невблаганних іспанських інквізиторів, здатних знищити будь-якого літературного єретика. Свій останній великий прозовий твір, роман «The Confidence Man» (1857), митець присвятив жертвам аутодафе…

Особливо тяжким у житті письменника став 1852-й рік, коли видавництво братів Гарперів надрукувало його роман «Pierre». Після досить неоднозначних відгуків на «Білого Кита» (1851), серед яких зустрічалися не лише критичні, але й сповнені щирого захвату, рецензенти були майже одностайними у своїх оцінках – щойно опубліковану книгу визнали бездарною, а її творця назвали божевільним.

Здавалося, що цей удар буде для письменника фатальним. Коли американська літературно-критична спільнота не зуміла оцінити його геніального «Білого Кита», Мелвілл був приголомшений. Більшість чоловіків в його родині мали схильність до емоційних розладів. Фінансові негаразди стали причиною важкої психічної недуги і передчасної смерті батька письменника. Старший син Малкольм вкоротив собі віку. Молодший син перетворився на невиліковного алкоголіка і зник десь у Каліфорнії за невідомих обставин. Отже, неприйняття «Кита» та публічне засудження нового роману «П'єр», на успіх якого автор покладав чимало сподівань, могли б довести таку вразливу людину як Мелвілл до невиліковної депресії — можливо навіть до самогубства, або щонайменше до тої «білої гарячки», про яку писав Ковальов.

Проте, як засвідчує найавторитетніший біограф письменника, професор Гершель Паркер, розгромні рецензії жодним чином не вплинули на Мелвілла. Ця обставина не викликала особливого здивування у більшості американських літературознавців, які зазвичай пояснювали напрочуд холоднокровне ставлення письменника до провалу чергового роману якимсь дивовижним авторським стоїцизмом, якому мабуть міг позаздрити навіть незламний капітан Ахаб. Однак існує й інше можливе пояснення. Митець не звертав уваги на слова огуди, що лунали звідусіль лише тому, що на той час — у звичній для нього манері — ігноруючи усе навколо — він вже працював над новою книгою — пригодницьким романом «Острів хреста» (The Isle of the Cross).

Цей твір не знайти в жодній книгарні або бібліотеці. Деякі впливові американські вчені вважали його не більш ніж літературознавчою містифікацією. До їх числа належать професори Ендрю Делбанко, Елізабет Шултц і Ричард Бродхед — останній взагалі відмовився повірити в те, що рік після публікації «П'єра», який у житті зацькованого критиками письменника традиційно вважали «позбавленим будь-яких літературних прагнень» насправді виявився періодом нових творчих пошуків і відкриттів. Але цей роман існував. Цей загублений «Острів» Мелвілла — його єдиний неопублікований роман, над яким митець працював з літа 1852-го, і завершив його навесні 1853-го року. Мати письменника Елізабет Шоу Мелвілл у листі від 20 квітня 1853-го року безпосередньо згадувала про «новий роман», який до того ж був «майже готовий до друку». 

Завдяки новим документам, які відшукали на горищі старого будинку родини Мелвілла шукачі старожитностей, стала відома точна назва книги. Кузина Мелвілла, Прісцилла, у листі до його сестри Августи запитувала, коли ж нарешті з'явиться «Острів хреста?» Августа відповіла, що «Острів» вже майже завершений і незабаром буде надрукований в одному з нью-йоркських видавництв. Одначе, Мелвілл не зміг або ж відмовився опублікувати нову книгу без жодних пояснень і лише через кілька років неохоче натякнув, що зробити це йому «завадили».

Визнання того факту, що після «Мобі Діка» і «П'єра» був створений ще один роман має величезне значення для сучасного мелвіллознавства. Звичайно, йдеться не про якісь суто формальні зміни у творчій бібліографії письменника. Передусім, необхідно докорінно переглянути процес творчої еволюції Мелвілла, починаючи з 1852-го року. Як вважали протягом багатьох десятиліть (утвердженню цієї думки слід завдячувати передусім праці «Melville’s Quarrel with Fiction» 1979-го року за авторством професора Ніни Беім), саме в цей час, під тиском критиків, Мелвілл свідомо відмовився від написання великих прозових творів романного жанру та спробував себе у якості поета і автора так званих «коротких історій» або малої прози. 

У 2002-му році в останнього томі «Біографії» Мелвілла, створеної Г. Паркером, були представлені додаткові матеріали, які остаточно підтвердили факт існування неопублікованого роману «Острів хреста». Підбиваючи підсумок та закликаючи потенційних опонентів до подальшої дискусії, Паркер спробував пояснити, які дослідницькі перспективи відкриває його текстуальна знахідка: «В світлі нових матеріалів про Острів хреста» мають змінитися наші уявлення про історію розвитку творчості Мелвілла. Сучасний читач, і, передусім, сучасний дослідник постає перед непростим випробуванням – за відсутності тексту, він повинен зрозуміти, як саме цей роман допоміг письменнику перейти від «Білого Кита» та «П'єра» до «Бартелбі».

Чи не заважке випробування запропонував мелвіллознавцям професор Паркер? Зважаючи на те, що текст роману не було знайдено, аналітики, які мають за мету встановити його істинне місцезнаходження в контексті літературної спадщини Мелвілла, прирікають себе на довготривалі шукання, що нагадують спроби віднайти легендарну Атлантиду. Подібним чином наукова спільнота Великобританії вже довгий час намагається вигадати правдоподібний фінал незавершеного роману Чарльза Діккенса «Таємниця Едвіна Друда». Р. Броадхед навіть порівняв загублений «Острів» Мелвілла із космічними «чорними дірами», існування яких начебто доведене астрофізиками, проте сучасна наука ще не отримала відповідного інструментарію для їх повноцінного вивчення. Отже питання про те, як саме сучасні науковці мають досліджувати втрачений роман «Острів Хреста» у ширшому контексті творчої еволюції Мелвілла залишається відкритим.