КНЛУ — 2016

ПОЕТИКА ДОМУ

Ідеологема дому в дискурсі популярної літератури 

американського “Жіночого Відродження” 

Перша половина дев’ятнадцятого сторіччя стала періодом небаченого піднесення популярної жіночої літератури Сполучених Штатів. Зважаючи на ту особливу роль, яку відіграли її представниці в процесі становлення національної словесності, не буде перебільшенням, якщо (за аналогією з “Американським Ренесансом” Матіссена) ми будемо послуговуватися терміном американське “жіноче відродження” для характеристики цієї історичної стадії розвитку популярної американської культури. 

Наймасовішим різновидом жіночої прози впродовж 1840–1860-х років залишалася так звана “домашня” література (domestic fiction). За рівнем популярності серед читачів, “домашні” романи і оповідання залишали далеко позаду найкращі твори представників “чоловічого” Американського Ренесансу. Типовими сюжетами “домашньої” прози були сентиментальні життєписи американських домогосподарок, які проводили більшість часу в своїх затишних оселях, займаючись усілякими побутовими і родинними справами. Ці твори оспівували радощі повсякденного існування “у чотирьох стінах” і тривіальні господарчі речі, які оточували звичайних жінок у їхніх домівках. 

Притаманна “домашній” літературі репрезентація дому як осереддя буття та єдиного життєвого призначення жінки, спричинила потужну хвилю інвектив з боку відомих критиків минулого століття. У розвідці Анни Дуглас “The Feminization of American Culture” (1977) була сформульована провідна теза феміністичної критики “домашньої” літератури. Усвідомлюючи власну безправність у патріархальному суспільстві 1800-х років, жінки були змушені шукати духовного порятунку у вимірах мистецтва. Прагнення втечі від нестерпної дійсності зумовило підсвідому ідеалізацію в “домашніх” творах саме тих аспектів життя, які увиразнювали цілковиту безпорадність “слабкої статі” у жорстокому чоловічому світі. Як наслідок, провідні майстри “домашньої” літератури звеличували громадянську пасивність, покірність перед авторитарною владою чоловіків, сльозливу сентиментальність і ритуалізовану релігійну доброчесність. Їхні героїні понад усе бажали уникнути ідеологічних суперечок і соціальних конфліктів, сховавшись за стінами власної оселі та цілковито присвятивши себе домашнім турботам.

Завдяки проникливим інтерпретаціям національного масового мистецтва доби “жіночого відродження” у розвідках Дейвіда Рейнольдса і Джейн Томпкінс, наукова спільнота Сполучених Штатів поступово наблизилася до розуміння істинної ролі та місця “домашньої” літератури в процесі формування ідеологічного дискурсу жіночого красного письменства дев’ятнадцятого сторіччя. Популярні “домашні” романи репрезентували монументальну за своїми масштабами спробу реорганізації демократичної культури із точки зору звичайної американської громадянки, яка не менше за чоловіків переймалася суспільними інтересами. В цьому культуральному контексті, ідеологема дому постає однією з найбільш помітних і значущих маніфестацій ідеологічно забарвлених дискурсивних практик літератури “жіночого відродження”. Ідеологема дому санкціонувала особливі владні повноваження жінок — берегинь нації та демократичних інституцій молодої республіки.

Пошуки витоків ідеологеми дому в “домашній” жіночій літературі варто розпочати у царині популярної релігійної словесності. Процес реформування протестантської церкви, відомий під назвою Друге Велике Пробудження (The Second Great Awakening) на початку 1820-х років призвів до радикальної трансформації релігійного клімату країни. Демократичне євангельське християнство, яке поступово приходило на зміну кальвінізму, зосереджувалося на практичних аспектах життя, і через популярні релігійні видання пропагувало ідею спасіння душі завдяки доброчинним справам, корисними для розвитку всієї держави. 

Активними спонсорами християнських благодійних проектів були жіночі громадські об’єднання на кшталт “Domestic Missionary Society”, “Female Domestic Missionary Society”, “Home Missionary Society” тощо. Невипадковою є присутність слів “дім” або “домашній” у їхніх назвах, адже найкращою можливістю акумулювати гроші для волонтерських проектів була жорстока економія тих родинних коштів, якими жінки могли вільно розпоряджатися у домашніх справах. Таким чином, заощадливість і раціональна господарча економіка вважалися не лише корисними побутовими навичками, але й отримали неабияке релігійне значення. 

Незалежно від конфесійних преференцій, у центрі нової протестантської ідеології з’явилися такі поняття, як “домашнє богослужіння” (domestic warship) та “богослужіння у родинному колі” (family worship). До середини дев’ятнадцятого сторіччя, сакральне значення церковної будівлі як основної локації, де відбувалися відправи, суттєво зменшилося. Натомість, церковні зібрання проводили безпосередньо у домівках віруючих. Як наслідок, жінки все частіше почали перебирати на себе “чоловічі” ролі проповідників і релігійних просвітників. За слова історика Барбари Велтер, “вони стали головними хранителями віри в Америці”. 

В цьому культуральному середовищі зростали перші паростки ідеології “домашньої” жіночої літератури. Як проголошувала анонімна авторка повчальної публікації “Family Worship” (1824), виданої за підтримки жіночої спілки “Female Domestic Missionary Society” — “У нашій республіці Господня благодать та домашнє щастя є взаємопов’язаними”.

Чимало місіонерських об’єднань займалося розповсюдженням популярної релігійної літератури. Найвпливовіші організації на кшталт “American Bible Society” (1816), “American Sunday School Union” (1824) і “American Tract Society” (1825) належали до числа лідерів видавничого бізнесу. Творці жіночих бестселерів 1840-1860-х років розпочинали свою професійну діяльність у цій національній мережі місіонерських видавництв. Довготривала комунікація із дискурсивними практиками Другого Великого Пробудження результувалася у значному поширенні риторичних засобів популярної літератури євангельського християнства в ідеологічно зорієнтованих “домашніх” творах.

Втім, поряд із релігійними елементами, наскрізною рисою ідеології “домашньої” літератури залишалося патріотичне прагнення американського жіноцтва до активної участі в процесах розбудови демократичної державності. Фундатором цієї ідеології була Сара Гейл — письменниця і головний редактор популярного жіночого щомісячника “Godey's Lady's Book”. У своїх популярних творах вона встановлювала стандарти поведінки американських жінок у їхній “домашній” сфері, і, водночас, невпинно розширювала межі впливу співгромадянок у патріархальному суспільстві. Перший американський “домашній” роман “Northwood” (1827) за її авторством розпочинається уривком з поезії Джеймса Томсона “Осінь”: Дім – це притулок, Сповнений любові й радості, миру і достатку та цитатою Байрона (“Той, хто не любить власну країну, не любить нічого”) які налаштовують читачів на ідеологічне сприйняття основного змісту.

На сторінках роману “Northwood” дім обертається на своєрідне втілення американської держави – новочасної демократичної імперії, яка протистоїть зовнішнім викликам завдяки внутрішній стабільності й “домашній” впорядкованості, яку забезпечують жінки, і разом з тим, воліє просувати національні інтереси на міжнародній арені. Ця двоїста сутність “домашнього” простору в романі “Northwood” трансформувала розповідь про звичайні побутові й родинні справи на промовистий ідеологічний маніфест американського жіноцтва, що увиразнив державотворчу місію “домашньої” літератури. Дім проголошувався головною запорукою існування цілісної демократичної держави та майбутньої національної експансії на північноамериканському континенті й далеко за його межами.

Успішна реалізація цього масштабного державницького проекту безпосередньо залежала від єдності й злагоджених дій усіх верств американського жіноцтва. В оновленій редакції роману “Northwood”, що вийшла друком у 1852-му році, Гейл представила читачам один з найвідоміших ідеологічних концептів літератури “жіночого відродження” — святкування Дня Подяки, яке мало згуртувати всю країну в підвладному жінкам внутрішньому просторі дому. Маловідомий широкому загалу регіональний фестиваль Нової Англії несподівано отримав величезне загальнодержавне значення. В цей день, як проголошувала письменниця, “мільйони людей мали зійтися за обіднім столом, і цей домашній ритуал об’єднає нашу велику націю — від окремої родини до всього Союзу штатів”. 

Запропонована С. Гейл модель ідеологічного потрактування дому присутня у більшості “домашніх” текстів доби “жіночого відродження”, але її рецепція у творчості нової генерації американських письменниць 1840-1860-х років була далеко не одностайною. 

Популярні романи “The Wide, Wide World” (1850) Сьюзен Ворнер, “The Lamplighter” (1854) Марії Каммінс, і “Little Women” (1869) Луїзи Мей Олкот репрезентували ідеологему дому в типовій для Гейл манері ототожнення домашніх і державних справ. Значного розповсюдження набули уявлення про те, що залишаючись безправними домогосподарками, американки насправді впливали на патріархальне суспільство не менше за чоловіків. Жінки народжували і виховували дітей, які в подальшому ставали зразковими громадянами. Вони підтримували домашній затишок і допомагали відновити сили чоловікам. Зрештою, саме жінки були найбільшими оборонцями традиційних родинних цінностей, життєво необхідних для збереженні країни. Якщо, за словами президента Лінкольна, “маленька жінка” Гаррієт Бічер-Стоу написала книгу, котра на початку 1860-х років розпалила велику війну проти рабовласництва, “маленькі домогосподарки”, про яких писали автори популярних жіночих романів, були здатні вберегти країни, що потерпала від соціально-економічних потрясінь, від неминучого розпаду. 

Разом з тим, ідеологема дому постає сповненою внутрішніх суперечностей в дискурсі феміністичної літератури і жіночих аболіціоністських творів. Завдяки потужному впливу популярної “домашньої” літератури, американські феміністки сприймали дім одночасно як джерело вищої жіночої влади та одну з основних сфер примусового ув’язнення і експлуатації жінки в патріархальному соціумі. Результатом цього ідеологічного протиріччя стала поява на книжковому ринку популярних романів американських феміністок, які описували ідеалізовані соціальні перспективи жіноцтва у Сполучених Штатів. Читачі знайомилися з вигаданими утопічними громадами майбутнього, які не мали нічого спільного з реаліями життя дев’ятнадцятого сторіччя. У цих творах дім також усвідомлювався основою і каталізатором найважливіших державотворчих процесів, але його ідеологічний зміст, який санкціонував особливі суспільні повноваження жінок, гранично інтенсифікувався. Гіперболізована ідеологема дому у фантастичних сюжетах феміністок перетворювалась на джерело абсолютної жіночої влади, яка не знала жодних обмежень. До числа феміністичних творів, які репрезентували ідеологему дому в такій спосіб, належали романи Мері Гріффіт “Three Hundred Years Hence” і Джейн Софії Еплтон “Vision of Bangor in the Twentieth Century”, а також мега-популярний бестселер “Henry Russell: or, The Year of Our Lord, Two Thousand”, автори якого до цього часу залишаються невідомими. На сторінках роману описується щаслива доля жінок в демократичній Америці початку ХХІ століття. В цьому футуристичному суспільстві основоположні “чоловічі” інституції підпорядковуються жінкам. Громадянки вільно працюють на важливих урядових посадах і володіють родинним майном. Колишні безправні домогосподарки також не обмежують себе застарілими моральними догмами у сфері подружнього життя — вони відкрито практикують “вільне кохання”. 

Для жінок-аболіціоністів, ідеологема дому увиразнювала негативний образ “несправжнього” дому, в якому чорношкіра рабиня позбавлена будь-яких владних повноважень. Його цілковитою протилежністю був “власний дім” — символ довгоочікуваної свободи невільників. Ідеологема дому також перетворювалася на пропагандистське знаряддя плантаторів з Півдня, які намагалися приховувати страшну правду про нестерпне становище чорношкірих жінок за допомогою “домашніх” історій про гармонійне співіснування вільних білих панянок та їхніх чорношкірих компаньйонок і робітників. Риторичні засоби “домашньої” літератури використано у бестселері “The Planter's Northern Bride” (1854) Керолайн Лі Гентц — давньої приятельки і головної конкурентки Г.Бічер-Стоу на ринку популярної жіночої літератури. Письменниця іменує північні штати Америки не інакше як “домом-в’язницею”, в якому мешкають тисячі “білих невільників”. Усе життя вони мусять важко працювати за мізерну платню, навіть не сподіваючись одного дня придбати власний будинок. Натомість, коли головна героїня знайомиться із неграми, які працюють на плантаціях її чоловіка, вона захоплюється їхнім життям. Це своєрідний побутовий ідеал, до якого прагнуть білі героїні “домашніх” історій: “У їхніх домівках було все необхідне для комфортного життя і доброго хазяйнування, й усе, чим займалися тамтешні мешканці, вирізнялися такою охайністю, впорядкованістю і розумною заощадливістю, що молода господиня плантації була глибоко вражена”.

Навіть побіжний огляд ідеологічних компонентів літературного дискурсу американського “жіночого відродження” увиразнює непросте ставлення його творців до соціально-політичної та гендерної проблематики демократичного суспільства. Традиційна репутація “домашньої” літератури — аполітичної та байдужої до інтересів жіноцтва, безумовно, потребує корекції, котру здатні уможливити подальші студії. Однак найважливіші перспективи пов’язані з необхідністю застосування принципів дискурсивного аналізу до ідентифікації загальних онтологічних, структурних і процесуальних особливостей формування північноамериканської жіночої літератури дев’ятнадцятого сторіччя, детермінованого естетичними, світоглядними концептами національної популярної культури.