How was International Labour Day born?

And it was in the USA that the labour movement was born, which would choose this day to focus its demands. The embrionic workers’ associations and unions organized themselves during the 19th century and began to fight against deplorable working conditions – a working day of between 8 and 10 hours and in many cases in conditions of extreme discomfort and/or danger. In some industries, the life expectancy did not reach 25 years of age!

The unions/associations formed the Federation of Organized Trades and Labor Unions – FOTLU (November 1881), later the American Labour Federation, which at its National Convention in Chicago in 1884, proclaimed that after 1st May 1886, the working day should be 8 hours. FOTLU announced a series of actions and strikes to apply pressure on the authorities to force them to implement the new working regime. Meanwhile the labour movement was brutally repressed by the Pinkerton security agents and the police.

When the day arrived, 1st May 1886, around 300,000 workers in 13,000 firms started to strike. Chicago was the epicentre of the labour movement and names such as Louis Lingg, Johann Most, Albert Parsons and August Spies will forever be linked with May 1st. The strikes and the revolutionary atmosphere created by the various factions linked to the labour movement continued during 2nd and 3rd May, but always in a climate of peace. However, everything would change the following day.

Haymarket Massacre

Due to the increasing brutality by the authorities against the peaceful labour movement, the workers decided to organise a public conference in Haymarket Square, Chicago, on May 4th. The main speaker, August Spies, addressed the crowd of workers and their families, including many children. Eye witnesses, which included the Mayor of Chicago, declared that his speech did not incite violence.

However, the police force decided to charge and attack the crowd; someone (and it is not clear whether it was a worker of an agent provocateur connected to the authorities, threw a bomb at the police and these responded by firing into the crowd.

Eight anarchist leaders were arrested and accused of instigating violence and the jury (chosen from among the corporate elitists) found them guity in one of the most blatant travesties of justice in history. Four were hanged, one committed suicide in his cell the night before the hanging in November 1887. The other three were pardoned six years later.

The day was never adopted as a public holiday in the USA but the workers’ movement and its claims echoed far and wide, reaching the four corners of the world, where May 1st started to become the focal point for demonstrations in favour of workers’ rights. International Socialist proclaimed the date International Labour Day in 1889.

In 1890, May Day demonstrations were generalised and worldwide, from the USA and Canada, to Brazil, Cuba, Peru, Chile, and across Europe from Ireland to Russia.

The trip is over and what a great meeting it was!

I opened the Plenary Session 

Many, many thanks to the department of American studies of МГЛУ, Минск!

Стулов Юрий Викторович

Заведующий кафедрой зарубежной литературы Минского государственного лингвистического университета.В 1966 г. окончил Минский государственный лингвистический университет. В 1985 г. защитил кандидатскую диссертацию на тему «Художественное своеобразие творчества Дж. Болдуина 1950-х – к. 1970-х гг.».

 Сфера научных интересов: современная афроамериканская литература.

On the Earth day It is not unusual to think about one American writer who created the most famous essay about nature ever produced in the USA — these two are...

EMERSON

and his most famous work

Nature (1836)

(5-year students make a presentation on the essy and Emerson's biography)

however, it is hard to realize that Emerson's phylosophy in many ways a product of his cluture and it is based on things like that...

It is not really nature-loving, it's more like nature killing, and hunting to the point of total extermination,

skinning animals alive and taking bloody trophies.

Emrson's book should be called «How to exploit Nature», shouldn't it?

Unless you think American attitude to nature is like this...

Словянск NEWS

Banksy WIKI

Бэнкси — одновременно самый знаменитый и неизвестный художник наших дней. Он прославился своими «партизанскими» граффити, созданными с помощью трафаретов в общественных местах: на стенах в Лондоне, Брайтоне, Бристоле и даже на Западном берегу реки Иордан. Не меньше шума наделали и смелые выходки Бэнкси. Например, однажды он повесил в Лувре репродукцию Моны Лизы со «смайлом» вместо лица. В другой раз — оставил в Диснейленде надувную куклу, одетую как заключенный Гуантанамо (как это было, можно увидеть в документальном фильме «Выход через сувенирную лавку», номинированном на «Оскар» в 2011 году). Наибольшие же споры вызывает личность Бэнкси — журналисты и поклонники тщетно пытаются раскрыть имя и внешность художника уже который год. Работы Бэнкси продаются на аукционах за сотни тысяч фунтов. Многие из них находятся в частных собраниях Анджелины Джоли, Бреда Питта, Кристины Агилеры и Кейт Мосс.

UKrainian Banksy))

The Colfax Massacre, or Colfax Riot  occurred on Easter Sunday, April 13, 1873, in Colfax, Louisiana, the seat of Grant Parish, during confrontation between opposing political forces of the Republicans and Democrats.

In the wake of the contested 1872 election for governor of Louisiana and local offices, a group of Democrats, armed with rifles and a small cannon, overpowered Republican freedmen and state militia trying to control the Grant Parish courthouse in Colfax white Republican officeholders were not attacked. Most of the freedmen were killed after they surrendered; nearly 50 were killed later that night after being held as prisoners for several hours. Estimates of the number of dead have varied, ranging from 62 to 153; three whites died but the number of black victims was difficult to determine because bodies had been thrown into the river or removed for burial. There were rumors of mass graves at the site.

Remember Slavensk!

You won’t find them in the Bible, but many cherished Easter traditions have been around for centuries. The most prominent secular symbol of the Christian holiday, the Easter bunny reportedly was introduced to America by the German immigrants who brought over their stories of an egg-laying hare.

The Bible makes no mention of a long-eared, short-tailed creature who delivers decorated eggs to well-behaved children on Easter Sunday; nevertheless, the Easter bunny has become a prominent symbol of Christianity’s most important holiday. The exact origins of this mythical mammal are unclear, but rabbits, known to be prolific procreators, are an ancient symbol of fertility and new life. According to some sources, the Easter bunny first arrived in America in the 1700s with German immigrants who settled in Pennsylvania and transported their tradition of an egg-laying hare called “Osterhase” or “Oschter Haws.” Their children made nests in which this creature could lay its colored eggs. Eventually, the custom spread across the U.S. and the fabled rabbit’s Easter morning deliveries expanded to include chocolate and other types of candy and gifts, while decorated baskets replaced nests. Additionally, children often left out carrots for the bunny in case he got hungry from all his hopping.

Easter is a religious holiday, but some of its customs, such as Easter eggs, are likely linked to pagan traditions. The egg, an ancient symbol of new life, has been associated with pagan festivals celebrating spring. From a Christian perspective, Easter eggs are said to represent Jesus’ emergence from the tomb and resurrection.

Decorating eggs for Easter is a tradition that dates back to at least the 13th century, according to some sources. One explanation for this custom is that eggs were formerly a forbidden food during the Lenten season, so people would paint and decorate them to mark the end of the period of penance and fasting, then eat them on Easter as a celebration.

Source

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет іноземної філології

Кафедра теорії і практики англійської мови та прикладної лінгвістики

ЛУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра іноземних мов

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ”

Кафедра індоєвропейських мов

ПРОГРАМА

ДРУГОЇ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ

ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЇ

“ Сучасні проблеми германського та романського мовознавства ”

Рівне, 23 квітня 2014 року

ПОРЯДОК ДЕННИЙ

1000-1100 Он-лайн реєстрація учасників

1100-1125 Вітальне слово учасникам конференції

Поніманська Тамара Іллівна – кандидат педагогічних наук, професор, проректор з наукової

роботи РДГУ, завідувач кафедри педагогіки та психології (дошкільної)

Ніколайчук Галина Іванівна – кандидат педагогічних наук, професор, декан факультету

іноземної філології РДГУ

Мартинюк Алла Петрівна – кандидат педагогічних наук, доцент, в.о. завідувача кафедри

іноземних мов Луцького національного технічного університету

1125 -1700 Робота секцій

секція № 1. Сучасні проблеми міжкультурної комунікації та когнітивної лінгвістики .

секція № 2. Традиційні та новітні аспекти лінгвістичних та літературознавчих

досліджень.

секція № 3. Актуальні проблеми методики викладання іноземних мов .

1700-1730 Підбиття підсумків конференції

Програма конференції PDF file

García Márquez died of pneumonia at age 87 on 17 April 2014 in Mexico City.

in memory of the writer

Професор Дж. Мартін

(Ukrainian translation — M.Kalinichenko)

Ґабо та я

Сімнадцять років я витратив на створення першої, найповнішої з усіх написаних на будь-якій мові біографії колумбійського письменника-романіста Ґабріеля Ґарсіа Маркеса. Зараз я – нарешті – завершую її коротшу – та, як сподіваюсь, «популярну» версію. (Довшу версію, що нараховує 2500 сторінок, я маю намір опублікувати за три або п'ять найближчих років. Якщо ви подумали: –«цей чоловік божевільний», – то, ймовірно, ви маєте рацію.)

Але ж яке величезне задоволення я отримував від цієї праці, навіть ризикуючи, що моє особисте життя розчиниться у житті мого героя! Ґарсіа Маркес – "Ґабо" – безумовно, один з найвідоміших письменників, вихідців з країн третього світу. Він уславився своїм «магічним реалізмом». В країнах, що розвиваються, та серед тих, хто про них пише, цей стиль полонив багатьох. Приклад Салмана Рушді є, мабуть, одним з найяскравіших. Ґарсіа Маркес не лише найвідоміший латиноамериканський письменник усіх часів. В останні чотири десятиріччя, коли світ вже не наважується називати загальновизнаних великих майстрів, його слава залишається неперевершеною. 

Якщо ми звернемося до переліку видатних письменників двадцятого сторіччя, то побачимо, що більшість імен, «велич» яких у критиків не викликає суперечок, належать до першої половини сторіччя (Джойс, Пруст, Кафка, Фолкнер та ін.); у другій половині сторіччя лише Ґарсіа Маркес удостоївся одноголосного визнання. «Сто років самотності», твір, опублікований у 1967-му, став його візитівкою. Він, напевно, є єдиним з усіх надрукованих з 1950-го по 2000-й рік романів, на який із захопленням відгукнулися читачі фактично з усіх країн та культур світу. Враховуючи це, та спираючись на зміст роману, який відображає конфлікт між традицією" та «сучасністю», не буде перебільшенням, якщо проголосимо його першим у світі дійсно глобалістичним романом. 

Інакше кажучи, Ґарсіа Маркес є рідкісним феноменом. Він серйозний, але водночас і популярний письменник – як Діккенс або Гемінгвей; він продає мільйони примірників своїх книг, а його популярність не менша за ту, що є у відомих спортсменів, музикантів або кінозірок. Коли у 1982 році його вшанували Нобелівською премією з літератури, його популярність швидко затьмарила інших сучасних лауреатів. У Латинській Америці, на континенті, який змінився до невпізнання з того часу, як Ґарсіа Маркес створив оту свою маленьку громаду «Макондо», всі знають його за прізвиськом "Ґабо". В цьому він подібний до Чапліна, всім відомого просто як «Чарлі», або до футболіста Пеле. Він належить до числа чотирьох або п’яти самих найвідоміших латиноамериканців двадцятого сторіччя, але на світ з'явився в краю, як то кажуть, забутому Богом і людьми, у містечку, де мешкало біля десяти тисяч переважно неписьменних тубільців. На тамтешніх вулицях не було бруківки і риштаків, а називалося це містечко Аракатака (воно відоме нам як «Макондо»). Люди сміються, почувши слово «Аракатака» вперше (хоча його звучання чимось нагадує слово «Абракадабра», і це мало б всіх дещо насторожувати…). Всупереч своєму походженню Ґарсіа Маркес тепер – дуже багата людина. Він володіє сімома будинками, розташованими на мальовничих ділянках у п’яти різних країнах. Він може вимагати п’ятдесят тисяч доларів за півгодинне інтерв’ю (але спроможний без вагань відмовитися від великих грошей, якщо його щось не влаштовує). Майже кожна газета у світі з радістю надрукує його статті та заплатить за них великі гонорари. Назви його книг, як і творів Шекспіра, давно увійшли до лексикону газетярів всієї планети: «сто годин самотності», або «хроніка вбивства чи катастрофи, про які всі знали заздалегідь». Навіть такі багаті та відомі люди, як Фідель Кастро, Франсуа Міттеран, Філіппе Гонзалес а також більшість обраних за останні часи президентів Колумбії та Мексики, та чимало інших знаменитостей жадали скористатися його славою та заприятелювати з ним. Втім, незважаючи на свій приголомшливий літературний та фінансовий успіх, він усе життя залишається захисником добрих справ, справжнім благодійником і людиною прогресивних лівих поглядів.

Написати біографію такої людини нелегко. Мене не дивує, що латиноамериканські біографи перетворюють його життя на суміш моралістичної байки з чарівною казкою. Після публікації роману «Сто років самотності» ім'я Ґарсіа Маркеса з'являється на шпальтах газет частіше за ім'я будь-якого іншого письменника у цілому світі, проте у нього на батьківщині, в Колумбії, важко досліджувати життя автора, який народився у містечку на кшталт Аракатаки. І це зовсім не пов’язано з тим фактом, що Колумбія є однією з найскладніших для розуміння (і найнебезпечніших) країн. Справа ще й в тім, що латиноамериканці традиційно не схвалюють біографії, епістолії чи щоденники, надаючи перевагу відкритому спілкуванню на вулиці. Майже кожен з них із пересторогою ставиться до публічного обговорення приватного життя, навіть якщо йдеться про життя когось іншого. Ґарсіа Маркес, незважаючи на численні інтерв’ю в газетах, створив надзвичайну оборонну систему проти втручання світу у його приватні справи. Вона захищає також від всіх, бажаючих стати його біографами. Його боронять ще й напрочуд віддані друзі, для яких неймовірна популярність Маркеса не є чимось найважливішим. Бути його дослідником складно ще й тому, що доводиться безперервно подорожувати, адже Ґарсіа Маркес багато часу проводить не тільки в Колумбії, але й у Франції, Іспанії, Венесуелі, Кубі та особливо полюбляє Мексику.

Нехай не думають, що я заздалегідь готую собі виправдання. Я лише наголошую, що насправді мені надзвичайно пощастило. Коли я починав, мене всі застерігали: «Ви ніколи з ним не побачитеся, а якщо навіть зустрінетеся, він відмовиться співпрацювати». Всупереч таким попередженням, я зустрівся з ним. Не можна сказати, що він поставився до мого наміру поблажливо: «Чому ви хочете написати біографію? Біографія передбачає смерть». Але загалом він був привітним, гостинним і терплячим. Саме так, адже він послідовно уникав прямої відповіді на питання, чи варта ця біографія його схвалення. Завжди лунало одне: «Вона варта того, щоб ставитися до неї терпляче». Тому я був дуже здивованим і вдячним, коли минулого року він сам заявив світовій пресі, що я є його «офіційним» біографом. Мабуть це означає, що я став єдиним офіційно терпимим біографом! 

Ця біографія створювалася на основі матеріалів, написаних іспанською мовою, усі згадані в ній твори теж іспанські, під час більшості інтерв’ю ми також спілкувалися іспанською, але сама книга буде видана англійською (хоча її іспанській переклад може з'явитися наступного року). Окрім цього, здається, усім зрозуміло, що, зазвичай, біографія, особливо найперша, має бути написана співвітчизником, який добре знає не лише людину, про яку пише, але й країну, в якій та живе. Біограф має розуміти найменші мовні нюанси кожної бесіди. У моєму випадку це не так, і коли моє ім'я було згадане під час однієї розмови, Ґарсіа Маркес зітхнув і промовив хитрувато: «Гой-гой, здається, кожний письменник, що себе поважає, має завести собі біографа-англійця». Підозрюю, що єдиною моєю заслугою у його очах була моя любов і відданість Латинський Америці – континенту, рідному для нього. 

Хоча я народився у найбільшому на той час місті світу, а він – у невеличкому містечку на Карибському узбережжі Колумбії, у нас є дещо спільне. Я також походжу з бідної родини, у якій було чимало родичів, розкиданих по всіх усюдах. Мої батьки теж були «метисами» (кельтського і англосаксонського коріння, сповідували католицтво та протестантство). У перші роки мого життя мене також розлучили з батьком (на початку Другої Світової війни). Тому у дитинстві мене теж оточували самі жінки. Як і він, я багато років прожив у шлюбі зі своєю дружиною; подібно до нього в мене двоє дітей (у мене – доньки, у нього – сини). Його улюблені європейські країни, Францію та Іспанію, я теж люблю. З усіх латиноамериканських країн він з найбільшою прихильністю ставиться до Мексики та Куби. Я поділяю таке його ставлення, саме ці латиноамериканські країни я знаю краще за інші. 

Його ініціали G.G.M., тоді як мої – G.M.M. – майже такі ж. Ініціали наших батьків збігалися повністю: G.E. (Gabriel Eligio and George Edward). Мабуть, подібні речі не часто трапляються з біографами, але ми обидва страждали від однакової форми раку та спромоглися подолати хворобу. З того часу, як я почав працювати над життєписом цієї блискучої, але забобонної людини, я сам поступово теж став одержимим усілякими збігами, циклами й провісниками та навіть астрологічними прогнозами. Отже, подекуди мені здається, що найтісніше нас пов'язує те, що ми обидва народилися під знаком Риб.

Втім, я витратив дуже багато зусиль, намагаючись бути максимально об’єктивним. Коли 1990 року я вперше зустрівся з Ґабріелем Ґарсіа Маркесом у Гавані, він сказав, що погодиться на мою пропозицію за однієї умови: «Не змушуйте мене виконувати вашу роботу ». Я думаю, він би визнав, що я, дійсно, не змушував його працювати за мене. Але він завжди приходив на допомогу, коли вона справді була потрібна. Для створення цієї біографії мені довелося взяти біля чотирьохсот інтерв’ю, багатьох, з ким я розмовляв,  вже нема серед живих. Проте я впевнений, що інтерв’ю з Фіделем Кастро та Філіпе Гонзалесом нізащо б не відбулися, якби Ґарсіа Маркес не повідомив їх (досі не знаю, як), що я – «окей». Сподіваюсь, він вважатиме, що я – «окей», після того, як прочитає мою книгу. Справді, я повинен відмітити, що його великодушне ставлення до мене багато говорить про те, якою людиною він є та з яким співчуттям ставиться до інших, адже у минулому він теж займався журналістикою. Ґарсіа Маркес завжди відмовлявся від отих відвертих, «щиросердечних» розмов, про які мріє кожен біограф. Він називаю їх «непристойними». Однак ми, напевно, провели разом цілий місяць, якщо підсумовувати увесь час, що я був біля нього за останні п'ятнадцять років. Думаю, що є небагато людей, які чули б від нього такі речі, що він казав мені. Проте він ніколи не намагався відкрито впливати на мене і завжди, із ввічливим цинізмом  природженого журналіста, промовляв: «Просто описуй те, що бачиш; щоб ти не написав, це буде правдою про мене». Подібно до свого уславленого полковника, він, я думаю, давно втомився чекати, коли ж, нарешті, я надішлю йому завершену біографію.

Мені було нелегко розібратися у численних версіях того, що Ґарсіа Маркес розповідав про майже усі важливі події свого життя. В цьому він схожий на Марка Твена. Він отримує задоволення від хорошої розповіді, не кажучи вже про побрехеньки. Собі на втіху заради ефектної розв'язки він здатен перекручувати факти, навіть визначальні події власного життя. До цих розповідей він ставиться з гумором та опирається спробам дізнатися правди, вдаючись до відвертих містифікацій та інтриг, спрямовуючи журналістів і науковців на хибні шляхи. Це є часткою того, що він називає своїм mamagallismo. Навіть якщо нам достеменно відомо, що та чи інша його розповідь ґрунтується на «реальних» подіях, ми одначе не здатні відстежити єдину справжню версію, адже рано чи пізно дізнаємося, що більшість відомих історій про своє життя він розповідає у декількох версіях, у кожній з наявна лише частка правди. Я стикався з цим безпосередньо. Родина Ґарсіа Маркеса постійно дивувалася моїй здатності страждати заради мистецтва біографії та братися за дослідження, до яких вдаються лише божевільні та англійці. Згодом я зрозумів, що практично неможливо зруйнувати міф, який Ґарсіа Маркес разом з дружиною Мерседес створюють довкола себе і в який, вочевидь, вони самі вірять. Дійшло до того, що одного разу – і це напевно характерно для мене – я провів цілу ніч, сидячі на лавці посеред площі Аракатаки під дощем. Таким чином я намагався «увібрати» атмосферу міста, в якому – я досі думаю, чи не є це результатом родинної міфотворчості? – з'явився на світ герой біографії, що я створив. 

Та незважаючи на це, я зробив усе, що у людських силах, аби встановити справжні подробиці та факти для мого оповідання. Але цей чоловік латиноамериканець. Майже ніхто  на тому континенті немає вільного часу, щоб занотовувати події власного життя, так, як це робив, скажімо, друг Ґарсіа Маркеса, англієць Грем Грін, дбайливо зберігаючи усі свої щоденники, записники та листи. У Латинській Америці не існує таких героїв, дослідивши життя яких ми б дізналися, наприклад, у котру годину вони відвідують ванну кімнату. Багато з того, що бажає знати про Ґарсіа Маркеса середньостатистичний допитливий читач, відомо тільки одному Богові. 

Чому я називаю його «чарівником»? Тому що його ім'я, тісніше за всіх письменників з Латинської Америки та навіть зі всього світу, пов’язане з феноменом «магічного реалізму». Також тому, що ніхто з сучасних авторів не досяг такого надзвичайного рівня популярності, догодивши при цьому найвибагливішим літературним критикам, і не переставши тішити їх навіть після отримання Нобелівської премії, яка породжує нові вимоги до письменника. Тому, що його чародійство у громадських справах так впливає на людей, що найширші верстви читачів вважають його імідж позитивним (і це незважаючи на його близькість до комуністичного лідера, який протримався при владі довше за інших і якого багато людей вважають справжнім диктатором – Фіделя Кастро). Нарешті, але звісно не в останню чергу, тому, що мало хто з письменників сьогодні здатен так сильно захоплювати читачів, можливо, лише він є таким: коли люди читають книги Ґарсіа Маркеса, вони нерідко відчувають себе зачарованими так, ніби на них накладено гіпнотичне закляття.

Чи вірите ви у кабалістичні числа? Ґарсіа Маркес народився у 1927-му році. У 1947-му він написав і опублікував свій перший твір. У 1967-му він видав книгу під назвою «Сто років самотності» – цей роман змінив світ і став прапороносцем так званого «магічного реалізму». 1982-го року він отримав Нобелівську премію від Шведської Академії. Двадцять п’ять років поспіль, у 2007-му, король Іспанії разом з колишнім президентом Біллом Клінтоном спостерігали, зачаровані, як він святкує усі ці роковини, а Іспанська Королівська Академія вручила йому не Оскара, а перший примірник зі святкового мільйонного тиражу його магічного роману, надрукований з приводу його сорокарічного ювілею. Лише «Дон Кіхот» Сервантеса був вшанованим схожим чином, але сталося це майже за чотириста років після смерті Сервантеса. Але він, Ґабріель Ґарсіа Маркес, людина з Макондо, був ще живий, уславлений за життя. Він був найкращим другом Фіделя Кастро, капітана піратів, останнього комуніста, якого він ніколи не зрадив, але король Іспанії і президент, найвідоміший з усіх колишніх президентів Сполучених Штатів, приїхали, щоб побачити його в той момент слави. І це був лише один момент з життя людини, чию дивовижну історію я намагався розповісти. 

The Myths and More By Juan Pablo Lombana

a review of 

Gabriel García Márquez: A Life by Gerald Martin

АНТОН ЧЕХОВ И ГЕРМАН МЕЛВИЛЛ В «БОЛЬШОМ ВРЕМЕНИ»

M.Kalinichenko, Rivne, Ukraine

Немногочисленные попытки энтузиастов компаративистики отыскать па-

раллели между Чеховым и Мелвиллом все еще выглядят чем-то искусствен-

ным, едва не экзотическим. Например, Говард П. Винцент написал несколько 

слов о том, что знаменитая фраза «Зовите меня Измаил» столь же много-

значна и символична, как и тот загадочный, издалека донесшийся звук, кото-

рый раздается во втором действии пьесы «Вишневый сад» [Говард П. Винцент 

1967: 61]. В 2002 г., российский журнал «Октябрь» инициировал сравнение ро-

мана «Моби Дик» с книгой «Остров Сахалин» в аспекте геопоэтики. Резуль-

тат оказался скорее негативным. Роман Мелвилла признали произведением, 

отразившим экспансионистскую устремленность Соединенных Штатов в бес-

крайние просторы Тихого Океана. А книгу Чехова сочли свидетельством не-

способности Российской империи выйти за пределы ее сухопутных границ. 

Впечатление такое, что компаративистике не удается увидеть Чехова и Мел-

вилла в общем для них историко-литературном контексте. 

Но этот контекст существует. Оба писателя оказали значительное влияние 

на судьбы своих национальных литератур. Чехов – ведь помним слова его зна-

менитого современника? – «убивал» реализм и весьма преуспел в этом деле. 

Его усилиями российская словесность вплотную приблизилась к черте, за ко-

торой открылось пространство идейных, стилевых новаций модернизма.

Мелвилл, при жизни забытый на родине, приобщился к радикальным переменам 28

в ее литературе только в двадцатом столетии. Но уж тогда, в 20–30 годы, спох-

ватились сразу все – и писатели, и критики. Всем стало ясно, что они не суме-

ли вовремя разглядеть грандиозное национальное достояние – собственного, 

американского пророка, учителя модернизма, «американского Джойса» [Дел-

банко 2005: 7].

Получается, что в литературном процессе Чехов и Мелвилл – фигуры одно-

го масштаба, художники, делавшие одно, общее дело. И это обязывает компа-

ративистов взяться за работу. Горизонты открываются широкие. 

Главным условием встречи культур и литератур М. Бахтин, как известно, 

считал «участное» (т.е. в концептуальном поле его идей – диалогическое) вос-

приятие «другого». И литературная теория должна быть именно «участной», 

берущей на себя ответственность за возможность выхода в непрерывность су-

ществования культурной традиции, в «большое время», в котором каждый 

смысл остается живым и действенным именно потому, что к его бытию приоб-

щается «другое» сознание. 

Мы попытаемся прояснить, насколько близки Чехов и Мелвилл в художе-

ственном открытии того типа человека, в котором воплотилась одна из глав-

ных духовных коллизий модернизма. Это человек, превратившийся в раба 

собственного «Я», утверждавший свое гордое одиночество в мире и – одновре-

менно – трагическую обреченность, экзистенциональную бесперспективность 

такой самореализации. Этот духовный тип стал объектом теоретической реф-

лексии в книгах Ф. Ницше, А. Бергсона, З. Фрейда и вдохновил на переломе 

девятнадцатого и двадцатого столетий многих художников. 

Человека, которому предстояло стать доминирующим типом в эстетике мо-

дернизма, Чехов воспринимал в соотнесении со своими собственными эти-

ческими представлениями. В конце ноября 1888 года он убеждал А. С. Суво-

рина: «Вы и я любим обыкновенных людей, нас же любят за то, что видят 

в нас необыкновенных… Никто не хочет любить в нас обыкновенных людей. 

Отсюда следует, что если завтра мы в глазах добрых знакомых покажем­

ся обыкновенными смертными, то нас перестанут любить, а будут толь­

ко сожалеть. А это скверно» [Чехов 1974п: 3, 78]. 

Чеховское понимание диалектики «обыкновенного» и «необыкновенного» 

проявилось в этом суждении вполне определенно. Те, с кем он не соглашался 

и кого с иронией называл «добрыми знакомыми», привыкли противопостав-

лять «обыкновенность» и «необыкновенность». Его собственные представле-

ния о человеке намного сложнее. Диалектика «обыкновенного» и «необыкно­

венного» обусловлена у него представлениями о том, что выдающиеся духовные 

качества личности обязывают к такому ее самоопределению, которое исключает 

малейшую возможность противопоставления людям «обыкновенным». 

Он с тревогой наблюдал за тем, что происходило в душах многих современ-

ников. Чехова настораживало не только их стремление ощутить себя «необык­

новенными» людьми, возвыситься над серой толпой, но и желание непременно 

преодолеть в себе то, что они были склонны считать собственной «обыкновенно­

стью». Герои многих его произведений страдают именно от осознания своей по-29

Антон Чехов и Герман Мелвилл в «Большом времени»

груженности в невыносимо скучную, пошлую обыденность. Никитин в рассказе 

«Учитель словесности» записывает в дневнике: «Где я, Боже мой? Меня окру­

жает пошлость и пошлость. Скучные, ничтожные люди, горшочки со смета­

ной, кувшины с молоком, тараканы, глупые женщины… Нет ничего страш­

нее, оскорбительнее пошлости. Бежать отсюда, бежать сегодня же, иначе я 

сойду с ума!» [Чехов 1974с: 8, 332]. Андрей Прозоров в пьесе «Три сестры» го-

ворит о том же: «…Мне быть членом здешней земской управы, мне, которому 

снится каждую ночь, что я профессор московского университета, знамени­

тый ученый, которым гордится русская земля! [Чехов 1974с: 12, 141]».

Такие настроения пробуждают мучительные думы чеховских героев о «нео­

быкновенной» жизни, исполненной высокого смысла. Но непростую диалекти-

ку «обыкновенного» и «необыкновенного» они, в отличие от самого Чехова, не 

понимают. Не догадываются, что возможность духовного взлета личность спо-

собна обрести в самой себе, в собственной человеческой сущности. Они жаж-

дут вырваться из скорлупы бытия, которое презирают. Именно так думает учи-

тель Никитин: «Ему захотелось чего-нибудь такого, что захватило бы его до 

забвения самого себя» [Чехов 1974с:, 8, 330]. Вера Кардина (рассказ «В родном 

углу») тоже готова отдать собственную жизнь «… чему-нибудь такому, чтобы 

быть интересным человеком, нравиться людям…» [Чехов 1974с: 9, 319–320]. 

Важно подчеркнуть, что в стремлении своих героев к «необыкновенной» жиз-

ни Чехов видел опасную («это скверно»), на его взгляд, составляющую. Они на-

чинают верить в собственное право возвыситься над массой «обыкновенных» 

людей. В «Чайке» Нина Заречная говорит об этом с полной откровенностью: 

«… я отдала бы толпе всю свою жизнь, но сознавала бы, что счастье ее только 

в том, чтобы возвыситься до меня, и она возила бы меня на колеснице...» [Че-

хов 1974с: 13, 31]». Молодой ученый Коврин (рассказ «Черный монах»), окры-

ленный галлюцинациями, вдохновляющими его творческий труд, с радостью 

слушает речи своего несуществующего собеседника о праве быть выше толпы.

Но самую большую опасность Чехов видел в том, что представления о соб-

ственной элитарности способны порождать фанатическую узость мыслей и де-

яний, нетерпимость и агрессивность. Несчастная в своей личной жизни Зина-

ида Федоровна («Рассказ неизвестного человека») не способна превратиться 

в революционера-террориста. Но очень хорошо понимает этот тип «необыкно­

венного» человека, тяготеет к нему: «Смысл жизни только в одном – в борьбе. 

Наступить каблуком на подлую змеиную голову и чтобы она – крак! Вот 

в чем смысл. В этом одном, или же вовсе нет смысла» [Чехов 1974с: 8, 200]. 

Если для нее физическое уничтожение врага – только мечта, то фон Корен 

(«Дуэль») чувствует себя вполне готовым к расправе над инакомыслящими. 

Лидия Волчанинова («Дом с мезонином») сосредоточена на «служении 

ближним». Преданность идее ослепляет ее. И она губит любовь своей млад-

шей сестры, поскольку видит в ее избраннике своего идейного противника. 

Провинциальный доктор Львов («Иванов») тоже полагает, что убеждения 

дают ему право вмешиваться в чужую жизнь. Он – как говорят о нем другие ге-

рои пьесы – «…ходячая честность… Бездарная, безжалостная, честность» 

[Чехов 1974с: 12, 33]. 30

Честность, которую лелеет в себе Павел Иванович (рассказ «Гусев»), тоже сти-

мулирует его ощущение собственной «необыкновенности». «Я воплощенный 

протест. Вижу произвол – протестую, вижу ханжу и лицемера – проте­

стую, вижу торжествующую свинью – протестую...» [Чехов 1974с: 7, 333]. 

Даже перед смертью он пытается продолжать свое служение. Его последние сло-

ва – вопрос, обращенный к больному солдату: «Гусев, твой командир крал?» 

[Чехов 1974с: 7, 335]. Но униженных и оскорбленных, того же Гусева и всех дру-

гих, кого он своим протестом, кажется, как раз и должен был бы защищать, – 

именно их «необыкновенный» человек Павел Иванович искренне презирает. 

Гусев для него – «…бессмысленный человек» [Чехов 1974с: 7, 327].

Человеку, сосредоточенному на собственной «необыкновенности», в чехов-

ские времена еще только предстояло стать главным героем модернистской ли-

тературы. Чехов, заметивший появление этого человека, отнесся к нему, как 

видим, отрицательно. В нем он ощутил трагическое опустошение духа. И важ-

но подчеркнуть, что такое же понимание этого человеческого типа было свой-

ственно и Герману Мелвиллу. 

Как и Чехов, он ощутил в своих современниках тяготение к исключительности, 

стремление к «необыкновенности», подводящие личность к опасной грани экзи-

стенциального, духовного одиночества, к фанатичной узости мысли. Именно та-

кими, вполне «необыкновенными», предстают главные герои романа «Моби Дик» 

– молодой моряк Измаил, исполняющий роль повествователя, и тот, к кому при-

ковано его внимание, – искалеченный в схватке с Белым Китом капитан Ахаб. 

Основной текст романа «Моби Дик» открывается признаниями Измаила, 

в которых многие чеховские герои легко узнали бы собственные мысли и чув-

ства. «Зовите меня Измаил. Несколько лет назад – когда именно, неважно, 

– я обнаружил, что в кошельке у меня почти не осталось денег, а на земле не 

осталось ничего, что могло бы еще занимать меня, и тогда я решил сесть на 

корабль и поплавать немного, чтобы поглядеть на мир и с его водной сто­

роны» [Мелвилл 1962: 39]. Оригинал этого отрывка таков: «Call me Ishmael. 

Some years ago – never mind how long precisely – having little or no money in my 

purse, and nothing particular to interest me on shore, I thought I would sail about 

a little and see the watery part of the world» [Melville 2002: 18]. Примечательно, 

что Ю. Лисняк, переведший роман на украинский язык, в отличие от И. Берн-

штейн, автора русской версии, острее почувствовал близость Измаила к тому 

типу «необыкновенного» человека, с которым связаны и чеховские герои. В его 

переводе молодой моряк сетует не только на недостаток денег в своем кошель-

ке, но еще и на то, что на суше у него нет никакого «интересного дела» («ці-­

кавого діла» [Мелвілл 1984: 38]). Вот этому чеховские герои посочувствовали 

бы всей душой. Измаил – такой же, как они. Его духовные томления, мысли об 

«интересном деле», способном радикально изменить жизнь, – родовая приме-

та человека поры модернистских этических и эстетических исканий. 

Очень скоро Измаил находит того, на кого может равняться в своем тяготе-

нии к «необыкновенности». Это капитан Ахаб. Только обстоятельства морской, 

китобойной биографии отличают его от когорты чеховских героев, которые 31

Антон Чехов и Герман Мелвилл в «Большом времени»

в своем стремлении к «необыкновенности» избирают бескомпромиссное, фа-

натичное служение идее. Как и герои русского писателя, он презирает рутинное 

человеческое существование. В этом Ахаб напоминает Нину Заречную, кото-

рая убеждена, что «необыкновенного» человека обычные люди обязаны обо-

жествлять и возить на колеснице. Ахаб подчиняет команду «Пекода» своей 

абсолютной, деспотической власти. Лишает всех малейшего права думать, чув-

ствовать иначе, чем он, «необыкновенный» человек, посвятивший собственную 

жизнь и жизни всех своих подчиненных великому делу мести Белому Киту.

Собственную «необыкновенность» Ахаб ценит очень высоко. Озирая бес-

крайний простор океана, он произносит: «Древний, древний вид, и в то же 

время такой молодой… Все тот же! все тот же! и для Ноя, и для меня» 

[Мелвилл 1962: 796]. Равняться с Ноем, библейским патриархом, божьим из-

бранником, – это для Ахаба совершенно естественно. Стоит напомнить, что и 

у Чехова молодой ученый Коврин тоже ощущает себя божьим избранником.

В своей изначальной сущности сосредоточенность Ахаба на мести Белому 

Киту связана с добрыми, гуманистическими устремлениями. Кит для Ахаба – 

воплощение Мирового Зла, с которым необходимо бороться. Но Мелвилл по-

могает своим читателям уяснить, что добрые в своих истоках побуждения спо-

собны превращаться в свою полную противоположность: утверждать гордыню 

и фанатическую, узколобую преданность идее, которая приводит ее носителя 

к безумию и преступлению. 

Подчиняя команду «Пекода» силе своего гипнотического влияния, Ахаб до-

бивается от матросов клятвы: «Смерть Моби Дику! Пусть настигнет нас кара 

божия, если мы не настигнем и не убьем Моби Дика!» [Мелвилл 1962: 263]. 

Повествователь тоже среди тех, кто клянется: «Я, Измаил, был в этой коман­

де, в общем хоре летели к нему мои вопли… неутолимая вражда Ахаба стала 

моею» [Мелвилл 1962: 280]. «Необыкновенность», сила личности Ахаба запол-

няют пустоту души Измаила. Он приобщился к подлинно «интересному делу». 

И заметим, что Мелвилл не простил своему повествователю этого добро-

вольного подчинения власти Ахаба. И понятно почему: превратившись в еди-

номышленника своего капитана, Измаил утратил непредвзятость взгляда 

и мысли. В завершающих главах, посвященных трем фатальным попыткам 

уничтожить Белого Кита, в нарративе исчезает субъектность голоса Измаи-

ла. Мелвилл сам ведет повествование о гибели всей команды «Пекода», при-

несенной в жертву неутолимой, безумной страсти Ахаба. Чудесное стечение 

обстоятельств помогает уцелеть одному Измаилу. В эпилоге ему возвращено 

право завершить нарратив. 

Эпилог открывается эпиграфом из «Книги Иова»: «И спасся я один, чтобы 

возвестить тебе» [Мелвилл 1962: 809]. Что же возвещает он? Да лишь то, что 

он, Измаил, остался «сиротой». Этим признанием роман и завершается. Таков 

итог стремления к «интересному делу». Да и что другое может сказать тот, кто 

утратил все? Один из героев Чехова (рассказ «Скучная история»), выдающийся 

ученый, который когда-то имел, казалось бы, самое настоящее, подлинное пра-

во считать себя «необыкновенным», оказавшись в подобной ситуации, когда 32

все утрачено, загублено, тоже ничего не может сказать. Единственный близкий 

ему человек умоляет о помощи, просит объяснить, как жить в этом страшном 

и безжалостном мире, а он отвечает: «Ничего я не могу сказать тебе, Катя… 

не знаю… [Чехов 1974с: 7, 309]». Не знает – как не знает и «сирота» Измаил.

Но художники, создавшие этих своих героев, знали намного больше. Вери-

фикация этого знания – дело непростое. Оба мастера никогда не высказыва-

лись с прямолинейной однозначностью. Предпочитали язык намеков, содер-

жательные глубины подтекста. Поэтому попробуем прислушаться к подтексту. 

Кажется, в нем доминирует безысходная печаль. Все напрасно, все усилия ге-

роев и Чехова, и Мелвилла, и «необыкновенных», и всех остальных – все бес-

цельно… Но из текстуальной глубины все-таки поднимается, прорастает и нечто 

другое, с печалью несхожее. Основной текст «Кита» завершается изображением 

океана, поглотившего останки «Пекода»: «Птицы с криком закружили над зи­

яющим жерлом водоворота; угрюмый белый бурун ударил в его крутые сте­

ны; потом воронка сгладилась; и вот уже бесконечный саван моря снова ко­

лыхался кругом, как и пять тысяч лет тому назад» [Мелвилл 1962: 807]. 

Часть своих рассказов о «необыкновенных» людях Чехов тоже завершил морски-

ми пейзажами («Дуэль», «Гусев»). Вот один из них. К нему стоит присмотреться 

внимательнее, тут, как и у Мелвилла, речь идет о том, как океан поглощает остан-

ки человеческой жизни. Тонет зашитое в парусину тело солдата Гусева: «Пена 

покрывает его, и мгновение кажется он окутанным в кружева, но прошло 

это мгновение – и он быстро исчезает в волнах» [Чехов 1974с: 7, 338]». И даль-

ше – именно то, что ощущается как самое главное: «Небо становится нежно-

сиреневым. Глядя на это великолепное, очаровательное небо, океан сначала 

хмурится, но скоро сам приобретает цвета ласковые, радостные, страст­

ные, какие на человеческом языке и назвать трудно» [Чехов 1974с: 7, 339]. 

Человеческому языку, согласимся с Чеховым, не по силам вербально офор-

мить то, к чему приблизилось, прикоснулась художественная мысль. О чем 

говорит, в чем заверяет нас, читателей, этот необыкновенный, исполненный 

радости и страсти цвет океана в окончании чеховского рассказа? И на что 

намекают, какие смыслы таят завершающие роман Мелвилла слова о беско-

нечном саване моря, которое тысячелетиями пребывает в своем величии? Все 

мы чувствуем: тут речь о чем-то большем, гораздо более значительном, неже-

ли простое предупреждение об опасностях, подстерегающих одинокую в сво-

ей гордыне «необыкновенную» личность. Антон Чехов и Герман Мелвилл од-

ними из первых заметили и оценили этот человеческий тип. И сказали о нем 

именно то, что хотели сказать. Насколько поняли их современники? И на-

сколько понимаем мы, сегодняшние? Ответы на эти вопросы – дело будущего, 

которое, конечно же, непременно откроется в «большом времени». 

DELBANCO, A. (2005): Melville: His World and Work. NY. 

VINCENT, H. P. (1967): The Trying-Out of Moby-Dick. Carbondale. 

MELVILLE, HERMAN (2002): Moby Dick or White Whale. NY: W. W. Norton & Company, Inc.

МЕЛВИЛЛ, Г. (1962): Моби Дик или Белый Кит. М.

МЕЛВІЛЛ, Г. (1984): Мобі Дік, або Білий Кит. К. 

ЧЕХОВ, А.П. (1974–1983): Полн. собр. соч. и писем: в 30 т. Ред. кол. Н. Ф. Бельчиков и др. Т.1–30. М.